Соціальний і культурний розвиток Угорщини в XII - початку XIII в.

В XI в. Угорське королівство, як і інші нові монархії до півночі від нього, міцно влаштувалося в союзі християнських націй. Внаслідок цього в ньому почалися соціально-політичні процеси й стали складатися інститути, зовні дуже схожі на ті, що були в землях, інтегрованих у мир західного християнства на кілька сторіч раніше. У той же самий час Угорщина зберігала риси, що дісталися їй від кочового минулого й сближавшие її зі східними й південно-східними сусідами. З хаосу, викликаного хвилями міграції народів, Угорське королівство народилося тоді, коли середньовічний Захід (XI-XII вв.) ближче всього підійшов до свого соціального ідеалу, спробувавши створити суспільство, що складається винятково із що моляться, воюючих і трудящих (oratores, bellatores, laboratores). ДО XIII в. ця «класична» модель уже стала модифікуватися в результаті нових досягнень, особливо в області політики й науки. Перш ніж приступитися до аналізу угорського суспільства, його державності й культури, пропонуємо швидко розглянути соціальні структури того часу. ДО XI в. клас, що панував, феодалів у Західній Європі був чітко стратифікований відповідно до ієрархії васальної залежності. Етнічна свідомість у тій або іншій формі ще могло зберігатися в середовищі сільського населення, тоді як світогляд дворянського військового стану в основному формувалося на основі почуття класової солідарності й лицарської етики, що не знали державних або територіальних границь. Християнство також стало одним з факторів, що послабляли почуття національної приналежності в представників феодальної верхівки, особливо після церковної реформи XI в., у результаті якої Рим звільнився з-під опіки імператорів і оголосив про свою готовність представляти моральну й духовну єдність усього західного миру, а сама церква знайшла статус незалежної владної структури. Виниклий дуалізм «мечів» земного й духовного й досить непрості відношення між ними залишалися істотної для західної цивілізації рисою й пізніше, уже в XIII в., коли спроби довести, що обоє ці «меча» доповнюють один одного й борються за спільну справу, наприклад у руках хрестоносців, потерпіли повний провал у Святій Землі. Цей дуалізм зберігався й тоді, коли зіткнення між римськими татами й імператорами «Священної Римської імперії» за панування над всім західним християнським миром поступилися місцем боротьбі національних монархій, таких, як Франція або Англія, за централізацію всієї влади в границях своїх країн. Великі земельні володіння обох привілейованих станів - дворянства й духівництва, - оброблялися кріпосним селянством, що мало там більш-менш подібний юридичний статус і несшим приблизно однакові повинності. Землеробство велося за вдосконаленою технологією, урожаї підвищувалися, і тому продовольства вистачало навіть жителям численних міст, які з'являлися на землях, що не належали феодалам, і починали домагатися прав на самоврядування. «Сільськогосподарська революція» і комерційні взаємозв'язки, установлювані й контрольовані цехами й гільдіями міських ремісників і купців, стали основою економічного процвітання середньовічного Заходу, що у свою чергу стимулювало розвиток наук і мистецтв, що не могло не зробити глибокого впливу на громадське життя держав. Відновлене римське право послужило вихідним матеріалом, за допомогою якого стало можливим чітко сформулювати складні реалії васальної залежності, манориальной системи або ж міських воль, і сприяло модернізації примітивних раннесредневековых монархій, знову ввівши в оборот такі загальні категорії, як «держава» і «підданий» з урахуванням їх прав і обов'язків по відношенню друг до друга. Судові, адміністративні й податкові служби (курії, канцелярії, казначейства), покликані реалізовувати ці взаємини, до кінця XII в. почали працювати більш систематично й професійно. В XIII в. визріла ідея обмеженого й умовного характеру самої верховної королівської влади. Саме це визначило ріст середньовічного конституціоналізму, коли не тільки привілейовані класи й стани (аристократи й духівництво), але й території, населені пункти й навіть корпорація стали домагатися свого представництва в парламентах, ландтагах, сеймах і т.д., щоб мати можливість висловлювати своя думка й вплинути на прийняття рішень по суспільно важливих питаннях. Вивчення римського права, однак, було лише одним з аспектів процесу відродження інтелектуальної активності, воцаріння розуму. Цьому значною мірою сприяли твору Аристотеля й інших авторів класичної античності, що критично переосмислювалися найбільшими інтелектуальними авторитетами «Відродження дванадцятого століття». Сама теологія виявилася насиченою схоластикою, тобто методикою й прийомами академічного мислення, розробленими в провідних школах того часу. Частина з них стала першими університетами, які відразу виявилися в гущавині ідейної боротьби, потрапивши під безроздільний вплив двох жебручих чернечих орденів - доминиканцев і францисканців. Вони були створені в піку офіційної римської церкви, первосвященики якої почали захоплюватися сугубо земними інтересами й турботами, а також у знак протесту проти пасивного аскетизму старих чернечих орденів, хоча й серед них були ті (цистерцианцы, премонстранты, картезианцы), хто усвідомлював необхідність реформ. Інтелектуальне життя францисканці збагатили початками експериментальної науки, а доминиканцы - теоретичним раціоналізмом (при цьому ставши сумно відомими через роль, що вони грали в боротьбі з єретичними рухами). І нарешті, із середини XII в. похмурий романський стиль в образотворчому мистецтві й архітектурі починає витіснятися витонченою готикою, значно більше соответствовавшей сутності й духу Заходу.

 

« Пред.		След. »