Рим. Положення в Азії і Єгипті в II в. до н.е.

У третьої, більше віддаленої частини світла, римське панування розвивалося не з такою повнотою, як в Африці й у македоно-эллинских областях, відділених від Італії лише неширокими морями. У Передній Азії після витиснення Селевкидов найдужчою державою стало Пергамское царство. Атталиды не захоплювалися традиціями александровских монархій. Досить обережні й холоднокровні, вони, відмовившись від неможливого, поводилися спокійно й не прагнули до розширення своїх володінь і до звільнення від гегемонії Рима. Вони піклувалися, наскільки це дозволяли римляне, про добробут своєї держави й про розвиток у ньому мирних мистецтв. Однак це не врятувало їх від заздрості й підозрілості Рима. Цар Эвмен II володів європейським узбережжям Пропонтиды, західним узбережжям Малої Азії й територією останньої аж до границь Каппадокни й Киликии. Він перебував у тісному союзі із сірійськими царями: один з них - Антіох Эпифан (умер в 164 р. до н.е.) - досяг престолу за допомогою Атталидов. Могутність пануючи Эвмена II здавалося ще внушительнее в порівнянні зі зростаючим занепадом Македонії й Сирії й стало, нарешті, турбувати тих, хто сам заклав його основи. Ми вже говорили, що римський сенат після третьої македонської війни всіляко намагався за допомогою непорядних дипломатичних маневрів принизити й послабити цього союзника. Цей розлад з верховним патроном - Римом - ще більше ускладнив і без того вже скрутний стан пергамских царів стосовно вільних і напіввільних торговельних міст у пергаменом державі, а також до сусідніх варварських племен. З мирного договору 189 р. до н.е. не було ясно, чи належать гори Тавра, що проходять через Памфілієві й Писидию, до сірійського або до пергамским володінь. Тому відважні селги, які, здається, номінально підкорялися влади сірійських царів - довгі роки завзято пручалися в недоступних горах Писидии царям Эвмену II і Атталу II. Азіатські кельти, що складалися якийсь час із дозволу Рима в підданстві пергамских царів, теж відклалися від Эвмена й раптово почали проти нього війну (167 р. до н.е.) у союзі зі спадкоємним ворогом Атталидов, вифинским царем Прусием. Эвмен не мав часу набрати наймане військо. Незважаючи на весь його розум і мужність, вороги його розбили азіатське ополчення й наводнили країну. Ми вже знаємо, як дивно римляне виконали роль посередника, що вони погодилися взяти на себе на прохання Эвмена. Втім, як тільки Эвмену вдалося завдяки своїй багатій скарбниці набрати боєздатну армію, він незабаром прогнав дикі полчища за межі своєї країни. Він втратив Галатию; його завзяті спроби зберегти свій вплив у цій країні розбилися об протидію Рима. Проте, умираючи (близько 159 р. до н.е.), цар Эвмен, незважаючи на всі відкриті напади й таємні підступи сусідів і римлян, залишив своє царство в незменшеному обсязі. Його брат Аттал II Филадельф (умер в 138 р. до н.е.) відбив за допомогою римлян напад понтийского пануючи Фарнака, пытавшегося захопити у свої руки регентство при неповнолітньому сині пануючи Эвмена. Аттал II, подібно Антигонам Досону, управляв як регент замість свого племінника до самої своєї смерті. Умілою, спритною й виверткою політикою Аттал II, дійсний Атталид, зумів переконати недовірливий римський сенат у необґрунтованості його колишніх побоювань. Антиримська партія обвинувачувала його в тім, що він дотримує інтересів Рима й терпляче переносить всі його образи й утиски. Однак упевнений у підтримці Рима, цар міг рішучим образом втрутитися у звади через престолонаследия в Сирії, Каппадокии й Вифинии. Втручання Рима врятувало його також від небезпечної війни із правителем Вифинии (Прусием II, на прізвисько Мисливцем, 182?-149), що соединяли в собі всі пороки варварських і цивілізованих народів. Втім, спочатку Аттал був обложений у своїй столиці Прусием, що відхилила й презирливо осмеяли вимоги римлян (156-154). Але із вступом на престол Аттала III Филометора (138-133), опікуном якого був колись Аттал II, мирне й помірне керування змінилося азіатським султанським режимом. Так, наприклад, щоб позбутися від докучных рад друзів свого батька, новий цар запросив останніх у свій палац і наказав своїм найманцям перебити їх, а потім також їхніх дружин і дітей. І разом з тим він писав твори про садівництво, розводив отрутні рослини й ліпив воскові фігури. Раптова смерть поклала кінець його царюванню. З ним припинився рід Атталидов. У подібних випадках останній правитель міг розпорядитися в заповіті щодо порядку престолонаследия. По державному праву, що діяло, це допускалося, принаймні, у державах-клієнтах Рима. Важко сказати, чи заповів останній з Атталидов своє царство римлянам під впливом божевільної злості проти своїх підданих, що мучила його все життя, або ж це було лише подальшим визнанням фактичного верховенства Рима. Заповіт було наявним; римляне прийняли спадщину, і питання про подальшу долю країни й скарбів Атталидов послужив у Римі новим яблуком розбрату між політичними партіями, що ворогували. Але й в Азії заповіт пануючи теж викликало громадянську війну. Побічний син пануючи Эвмена II, Аристоник, розраховуючи на ворожість азіатів до майбутнього чужоземного панування, заявив свої ні домагання на престол. Він виступив спочатку в Левках, невеликому приморському місті між Смірною й Фокеей. До нього перейшла Фокея й кілька інших міст. Але эфесяне, що вважали, що тісний зв'язок з Римом є для них єдиним засобом зберегти свої привілеї, розбили його на море проти Кімові, Аристоник біг усередину країни. Думали, що Аристоник уже зійшов зі сцени, як раптом він знову з'явився на чолі новоявлених «громадян Сонячного міста», тобто маси рабів, покликаних їм до волі. Аристоник заволодів лидийскими містами Фиатирой і Аполлонидой, а також частиною атталидских міст і призвав під свої прапори фракийских найманців. Боротьба серйознішала. Римських військ в Азії не було. Вільні міста в Азії й війська залежних від Рима государів Вифинии, Пафлагонии, Каппадокии, Понта, Вірменії не могли перешкодити успіхам Аристоника. Він вторгся зі своїми збройними силами в Колофон, Самоз, Минд і встиг заволодіти майже всім царством свого батька, коли наприкінці 131 р. римська армія висадилася в Азії. Начальник рє консул і великий понтифик Публий Лициний Красс Муциан, один із самих богатых, утворених громадян Рима, відмінний оратор і юрист. Він вирішив осадити Аристоника в Левках, але, недооцінивши сили супротивника, сам під час готувань до цієї облоги піддався нападу врасплох, був розбитий і взятий у полон загоном фракийцев. Красс, однак, не побажав доставити такому ворогу можливість із тріумфом показувати народу полоненого римського головнокомандуючого. Він навмисно розлютив варварів, що захопили, але не довідалися його, і був убитий ними (початок 130 р. до н.е.); тільки потім вони довідалися, що це був римський консул. Очевидно, разом з ним загинув і каппадокийскнй цар Ариарат. Незабаром після цієї перемоги спадкоємець Красса Марко Перпенна атакував Аристоника й розсіяв його військо. Аристоник був обложений у Стратоникее, узятий у полон і незабаром страчений у Римі. Скорення інших, що ще робили опір, міст і остаточний пристрій країни було покладено, через раптову смерть Перпенны на Манія Аквилия (129 р. до н.е.). Римляне надійшли тут так само, як з карфагенскими володіннями. Східна частина царства Атталидов була віддана залежним від Рима царям, щоб звільнити римлян від захисту границь і від необхідності містити в Азії постійну армію. Телмесс дістався Ликийскому союзу; європейські володіння у Фракії були приєднані до Македонії; з іншої території утворена була нова римська провінція, причому точно так само, як і карфагенской території, їй не без наміру дано була назва всієї тієї частини світла, де вона перебувала. Країна була звільнена від податків, які колись сплачувалися Пергаму; з нею обійшлися так само м'яко, як з Елладою й Македонією. У такий спосіб сама значна держава Малої Азії стало римським намісництвом.

 

« Пред.		След. »