Пора на північ!

...Як це ні парадоксально, але кілька жарких днів у Флориді, що пришелись на час серпневого путчу в СРСР, не тільки змусили нас поволноваться, але й істотно поправили матеріальне становище. Відразу ставши послепутчевыми знаменитостями, ми розпродавали праворуч і ліворуч свої статті, читали лекції, виступали в місцевих телепрограмах. З'явилися пропозиції від великих телекомпаній з Вашингтона й Нью-Йорка. Друзі з Форт-Майерса знайшли для нас відмінний спосіб проїхати до самої Північної Кароліни, не витрачаючи час на «автостоп» — декан факультету журналістики з тамтешнього університетського містечка
 
Чапел-Хилла захотів, щоб ми прочитали там лекцію про сучасну радянську журналістику. Як гонорар нам оплатили автобусні квитки від Флориди до Північної Кароліни

Ціла доба рухалася «Грейхаунд» до Чапел-Хилла. Ми проїхали тридцатикилометровый міст через затоку Тампа біля Сент-Питерсберга, потім глибокою ніччю — Джэксонвилл. Штат Джорджию ми проспали повністю й прокинулися лише в Чарлстоне, штат Південна Кароліна, де в черговий раз довелося міняти автобус (це особлива принадність, що надає компанія «Грейхаунд» — робити до п'яти пересаджень за ніч). І лише до вечора наступного дня висадилися Вчапел-Хилле.

Про американських студентський городках-кампусах написано чимало, і в принципі всі вони подібні своєю атмосферою безтурботності й вольниці. Кампусы — місце, де практично не зустрінеш пенсіонерів, однак порядки в них звичайно строгі. Чапел-Хилл був скоріше російським університетським містечком, чим манірним американським. За три дні, що ми провели в ньому, жодного вечора без гулянки нам провести не вдалося. Студенти університету Північної Кароліни розселяються не по курсам або факультетам — вони живуть братствами — «фра-тернити». Кожне братерство має своя назва, як правило, із двох грецьких букв. Наше називалося «Дельта-Пи». Серпень — пора братань між братствами, того майже щодня те там, те отут спалахують вече-рушки, куди кличуть всіх сусідів. Крім того, у серпні проводиться знамените студентське свято «Кантрі крос кролинг». В інтерпретації мешканців «Дельта-Пи» він виглядав так: всі члени братерства готовлять по своїх кімнатах напої, популярні в тих місцях, звідки вони родом, потім — обходять один одного, пригощаються всім понемножку й починають змагання з... повзання. Учасники випивають пива на старті, після цього повзуть до наступного братерства, там додають ще пива — повзуть далі. Виграє той, хто добереться до останнього братерства. Але це майже нікому не вдається

Із Чапел-Хилла ми відправилися в містечко Бун у самім серці Аппалачів. Там ми чекав ще один колега — видавець і редактор крихітної газетки «Маунтан таймі» Кен Кетчі

Аппалачі — район специфічний. Тут, у царстві дрімучих лісів, кленового сиропу й особливого укладу «гірського життя», можливо, уперше я відчув подих стародавніх традицій і навіть власної міфології,— того, чого так не вистачає самій Америці

У Буне нас угораздило потрапити в дійсну американську виправну колонію. Зрозуміло, як гостей. Близький друг Кена працює в цій установі психологом, і у дві хвилини він домовився з начальством про наш візит

Колонія виглядала досить несерйозно й нагадувала скоріше лікарню закритого типу, чим виправна установа. У вартових не було автоматів, але вирватися за межі «запретки» навряд чи представлялося можливим. Нам розповіли, що, незважаючи на привітний вид закладу, біжать із нього зэки частенько й з полюванням, але, як правило, на волі затримуються ненадовго. Звичайно їх повертають протягом декількох годин. Як це вдається в країні без паспортів і прописки — остастся загадкою

Ми відвідали їдальню й подивувалися досить різноманітному меню. «Головна проблема в хлопців, — поскаржився начальник, — надлишкова вага. Тому так популярні в нас усякі атлетичні тренажери».

Нам показали живу легенду колонії — Обби Кларка, семидесятивосьмилетнего ув'язненого, у якого два довічних строки. Життя для нього припинилася за тюремними воротами, тут він чітко настроївся на доживання свого земного строку з максимальними для себе зручностями. Імовірно, єдиною його розрадою залишилася зловтіха із приводу того, що владі графства не вдасться протримати його «на всю котушку» — тобто до 200 літ

Незважаючи на досить стерпні умови життя за забором, дуже незабаром там починає виникати тяжке почуття неволі. Ми розговорилися з молодим чорношкірим хлопцем з Нью-Йорка, що одержав десять років за замах на життя поліцейського. Вісім з них він уже провів у висновку. За цей час Харви навчився читати й уважати, завів свій маленький бізнес — тюремну лавчонку й всіма силами намагається підготувати себе до того життя, про яку встиг забутися
— Я читав вашого Солженицына, — сказав він, — звичайно, це жахливо, у яких умовах живуть росіяни ув'язнені. І все-таки, в Америці сидіти у в'язниці складніше.
— Чому? — зачудувалися ми
— Просто, потрапляючи в катівню, ми втрачаємо волю куди вищої якості

Поки ми розважалися в Буне, з Вашингтона нам прийшло запрошення від телекомпанії «Си-спэн» для участі в півторагодинній програмі: «Двоє росіян «автостопщиков» відповідають на питання Америки».