|
Вересневим днем 1513 року іспанець Васко Нуньес де Бальбоа, що був плантатор, що розводив свиней на острові Эспаньола, що біг від численних кредиторів, очолив загін з 180 солдатів і 600 носильників-індіанців, супроводжуваний зграєю лютих собак. Пройшовши через джунглі, по слухах, що буквально кишать племенами людожерів, і піднявшись на гребінь гори на північно-західному узбережжі Золотий Кастилії, він нарешті побачив велику водну гладь Південного моря. А через 5 років після цього відкриття Бальбоа був ложно обвинувачений у зраді й в 1519 році страчений за наказом власного тестя.
Золотий Кастилією іспанці називали тоді північно-західний край Південної Америки, а Південним морем — узбережжя Тихого океану, названого так Магелланом. А ділянка суши, що розділяє два океани, — Панамським перешийком.
Незважаючи на настільки безславний кінець його першопрохідника, Панамський перешийок відразу після появи на географічних картах залучив до себе найпильніша увага політиків і торговців. Багато хто з них стали замислюватися, а чи не можна з його допомогою якось «з'єднати» Тихий і Атлантичний океани, уникнувши тим самим необхідності обгинати Південно-Американський материк через Магелланову протоку.
Але знадобилося ще довгих чотири сторіччя, перш ніж ідея будівлі штучної водної артерії знайшла своє реальне втілення. Треба сказати, що проекти скорочення морського шляху з Атлантики в Тихий океан висувалися найрізноманітніші, у числі інших пропонувався проект так званого Нікарагуанського каналу. Німецький географ і натураліст Олександр фон Гумбольдт, наприклад, уважав, що Панама являє собою занадто вуж дику й гористу місцевість, щоб будівництво на її території каналу можна було порахувати справою доцільним, а тому як альтернатива пропонував Нікарагуа.
В 1835 році американський президент Ендрю Джексон направив у Південну Америку полковника Чарлза Биддла, щоб оцінити перспективи будівництва, що уже після 4-денного виснажливого шляху через джунглі зробив висновок, що неможливість цієї грандіозної витівки зовсім очевидна.
И все-таки наступні 40 років були часом народження найрізноманітніших теорій і проектів — людство явно не хотіло розставатися з думкою про те, що це можливо.
В 1876 році своє слово вирішили сказати французи. Паризьке Географічне Суспільство, що заснувало Загальну компанію межокеанского каналу під головуванням Фердинанда Лессепса, направило в Південну Америку, у провінцію Дарьен, засновану Бальбоа, експедицію, очолювану лейтенантом республіканського флоту Люсьеном Вайсом, до речі, внучатим племінником Наполеона Бонапарта.
Через рік після повернення експедиції Вайс запропонував Компанії план, що передбачає систему тунелів і шлюзів, але Лессепс цей план відкинув. По закінченні року, після другої експедиції, Вайс зайнявся розробкою двох можливих маршрутів проходження каналу: перший — через гірську гряду Сан-Блас, другий — від міста Лайман-Бэй до міста Панама^-Сіті. Вибір припав на другий варіант проекту, що передбачає будівництво каналу безпосередньо на рівні моря, тобто аналогічний уже спорудженому до цього часу Суецькому каналу. Із цим от проектом і відправився Вайс у Боготу на переговори з колумбійським урядом. Справа в тому, що з 1830 року Панама була департаментом Колумбії. 20 березня 1878-го там був підписаний договір, що одержала назва «Концесія Вайса» і гарантировавший Суспільству ексклюзивне право на будівництво Панамського каналу. За умовами договору, канал через 99 років повинен був бути переданий колумбійському уряду без усякої компенсації.
У травні 1879 року свою роботу почав Міжнародний конгрес по вивченню основних питань будівництва межокеанского каналу, при цьому в його завдання входило не стільки обговорення передбачуваного маршруту й конструктивних особливостей, скільки узаконювання самого факту будівництва. Усього в Комітет Конгресу був представлено як мінімум 14 проектів каналу, а в Підкомітет тільки 2 — через Панаму й через Нікарагуа.
Перший з них був запропонований французькою делегацією, вірніше, відомим Фердинандом Лессепсом. Другий — американським інженером кубинського походження Амисьенто Гарсиа Менокалем. Причому його мова в захист свого проекту була настільки переконлива, що ледь не зірвала планів Лессепса. Але в підсумку останньому все-таки вдалося вмовити тих, що зібралися в перевагах французького варіанта, і резолюція по його твердженню була прийнята з перевагою в 74 голоси проти 8. У числі тих, хто голосував проти, виявився й знаменитий Олександр Гюстав Эйфель. Треба сказати, що серед поддержавших проект тільки 19 чоловік мали інженерне утворення, а один зі членів Комітету бував у Центральній Америці.
Зона Панамського каналу
Так звана зона Панамського каналу — це частина території країни, по якій проходить Канал, що представляє собою смугу шириною 16,1 кілометра по обох його берегах. Площа зони — 1 432 кв. км. Після висновку Американо-Панамського договору від 18 листопада 1903 року, підписаного Бюно-Варильей і Джоном Хейем, США одержали цю територію в безстрокове користування, установивши над нею політичний, військовий і економічний контроль.
В 1936-м відповідно до договору Хьюлла—Альфаро деякі положення договору 1903 року були переглянуті. США відмовилися від права військового втручання у внутрішні справи Панамської держави. Щорічна компенсаційна виплата за експлуатацію Каналу становила 430 тис. доларів. Зона Панамського каналу ставала предметом серйозних конфліктів між США й Панамою в 1947, 1959 і 1964 роках. В 1967 році почалася розробка проекту договору, що передбачає суверенітет Панами в зоні Каналу й створення об'єднаного керування ім. Панама цей проект відкинула. І лише в 1977-м на підставі договору Картьера — Торриджоса зона Каналу перейшла під юрисдикцію Панами. Була також створена спеціальна комісія, у ведення якої входила його експлуатація. До 1990 року комісію очолював громадянин США, призначуваний президентом, а із грудня 1999-го — громадянин Панами, що також призначався президентом США. В 2000 році Панамський Канал був повністю переданий Панамі. Америка залишила за собою право військового втручання в обставини, що загрожують порушенню безпеки й нейтралітету Каналу.
|