Сьогодні по закінченні майже півсотні років після першого успішного сходження на Еверест, цілком ймовірно, прийшла настав час відмовитися від розповсюдженого подання про те, що його скорення є єдиним у своєму роді доказом найвищої альпіністської майстерності й рідкої мужності. У наші дні занадто для багато чого кількості людей звання «підкорювач Евересту» стало нехай і не зовсім ординарним, але все-таки сугубо особистим досягненням. І лише в найрідших випадках акція сходження на знаменитий пік здатна досягти визнаного всіма найвищого спортивного рівня.

З тих пор як на Еверест була споряджена перша експедиція, що закінчилася загибеллю її двох учасників — Джорджа Мэллори й Ендрю Ирвина, що відправилися на узяття вершини із примитивнейшим оснащенням і вкрай слабким знанням висотних проблем, пройшло майже 80 років. З того дня, коли ще двоє сміливців — новозеландец Эдмунд Персиваль Хиллари й шерп Тензинг Норгей — таки скорити немислиму раніше висоту, минуло 49 років. А з того моменту, як був зафіксований ще один рекорд — досягнення вершини без застосування штучного кисню, — 25 років.

У наші дні, беручи до уваги той факт, що тепер при сходженні використається найбагатший арсенал всіх наявних допоміжних засобів і технічних пристосувань, досягнення вершини Евересту повинне оцінюватися зовсім інакше, ніж всі ті — успішні й невдалі, — що були початі як мінімум чверть століття тому назад. Інакше як пояснити, що багато хто з тих, хто сьогодні відправляється в багатоденну подорож, зовсім свідомо прагнуть обмежитися самим необхідним мінімумом спорядження. У той час як пояснюється цей парадокс просто — вони хочуть будь-що-будь наблизитися до тих умовам, у яких на цьому шляху доводилося існувати більше раннім восходителям. Хоча зробити це сьогодні нелегко.

На двох існуючих нині типових маршрутах — з півдня й з півночі — особливих технічних складностей альпіністам чекати не доводиться. Хоча такі, наприклад, ділянки, як льодовик Кхумбу (на південному схилі гори) або так званий Північний гребінь, колись по праву вважалися дуже міцними орешками. У наші ж дні й ці ділянки, і багато інші «тонкі» місць, що зустрічаються на шляху восходителей, обладнані страховочными тросами.

На так званому Другому щаблі, що перебуває на північному схилі Евересту, ще в 1960 році були встановлені алюмінієві сходи.

Так що обоє сходження, як «північне», так і «південне», можуть бути досить легко зроблені навіть тими ентузіастами, які ще жодного разу в житті не надягали на ноги кішки й перебувають далеко не в кращій фізичній формі. Адже та інфраструктура, що існує в цей час навколо практики сходжень, чудова: будь-якою бажаючий буде забезпечений наметом, спальником, провіантом, кисневими балонами й страховочными тросами. Причому все це необхідне спорядження доставляється наверх зусиллями шерпів. Залізної волі від учасників цього заходу також не потрібно, більше того, набагато більша кількість сил іде звичайно на подолання бажання якнайшвидше покинути цю зовсім ще недавно жадану вершину, що, за свідченням деяких учасників, трапляється, як правило, ближче до кінця шляху. Згідно практикуемому сьогодні стилю експедицій на гору можуть зійти й починаючі скелелази, але навіть якщо вони пристойно підготовлені, їм навряд чи вдасться здолати Еверест самостійно.

Втім, справедливості заради потрібно сказати, що взагалі оцінювати складність будь-яких альпіністських маршрутів — справа невдячне. Якщо брати до уваги, наприклад, розходження в одних тільки погодних умовах, то стосовно до Евересту їх практично неможливо спрогнозувати з який би те не було ступенем точності.

Так що успіх експедиції перебуває в прямої залежності від двох вирішальних факторів: погоди й продуманості інфраструктури. Однак варто пам'ятати, що навіть при їхньому ідеальному збігу сходження на Еверест ніяк не можна назвати легкою прогулянкою — кожному що дерзнули зробити цю подорож необхідно самому витримати довгі ночі не в самих комфортабельних висотних таборах, самому справлятися з нездужаннями, пов'язаними з перебуванням на великій висоті. До того ж не потрібно забувати й про те, що підйом на висоту в 8 848 метрів — це не кінець подорожі, далі піде не менш складний спуск. Хоча, звичайно, і найтяжка праця, пов'язаний зі сходженням, і величезна психологічна напруга, що накопичується протягом декількох тижнів шляхи, практично відразу спадають і забуваються, як тільки щасливчик ступає ногою на довгоочікувану вершину.

Еверест — найвища гора на планеті (8 848 м), розташована на границі Непалу й Тибету, що входить до складу Китаю. Місцеві назви — Сагарматха — по-непальски, Джомолунгма — по-тибетски («Божественна мати Землі»). Мертва зона гори починається на висоті 7 925 км. На цьому рівні зосереджена всього одна третина тієї кількості кисню, що є присутнім на рівні моря. А тому, якщо людина пробуде на такій висоті занадто довго, він може вмерти. Більшість альпіністів використають на цій висоті штучний кисень під час підйому й сну. Погодні умови на Евересті дозволяють робити відносно безпечні сходження тільки в травні й жовтні — у перерві між типовими для цих місць зимовими снігопадами й літніми мусонами.