Усе почалося з того, що один наш знайомий англієць на питання «Куди найкраще поїхати в липні?», не замислюючись, відповів: «У гори Пакистану». Гори Пакистану не асоціювалися в нас із чимсь приємним, тим більше що місця ці, що перебувають на стику границь трьох держав — Афганістану, Таджикистану й Пакистану, самими спокійними на землі не назвеш. «А де зараз спокійно?» — запитав англієць. На це відповісти було чогось

А ще ми почули від нього, що там, у важкодоступних долинах, живе плем'я калаша, що веде свою історію нібито від солдатів армії Олександра Македонського, що калаши дійсно схожо на європейців і що про них відомо зовсім небагато, тому що недавно вони були повністю ізольовані від зовнішнього миру. «Не думаю, щоправда, що вам удасться до них добратися…» — додав англієць. Після цього не поїхати ми вже не могли

День перший. Пешавар

Летимо в Пешавар із зупинкою в Дубаї. Летимо небагато нервово, тому що намагаємося згадати, що гарного в Росії зв'язано зі словом Пешавар. На розум же приходять тільки війна в Афганістані, талибы й той факт, що саме з Пешавара 1 травня 1960 року вилетів літак-розвідник В-2, збитий радянськими ПВО. У Пешавар прилітаємо рано ранком. Нам страшно.

Але страшно було недовго. Після того як нас цілком чемно пропустили через паспортний контроль, де російські паспорти не викликали ніяких підозр (хоча нас і відзначили в якійсь окремій книжечці), ми зрозуміли, що наші побоювання виявилися даремними — забігаючи вперед, скажу, що рідко в якій країні миру до нас ставилися більше відкрите й довірливо.

Пешавар здивував з першої хвилини. Вийшовши крізь митницю в будинок аеропорту, ми побачили стіну зовсім однаково одягнених людей — довгі сорочки, на головах — шапочки, які ми бачили у фільмах про моджахедів. І вся ця стіна — суцільні чоловіки.

Більшість населення Пешавара – адміністративного центра Північно-Західної прикордонної провінції Пакистану, на самій півночі якої перебувала кінцева мета нашої подорожі, долина калашей, — пуштуны. Вони, як відомо, не визнають границю між Афганістаном і Пакистаном (так звану «лінію Дюранда», проведену британцями в 1893 році) і постійно переходять із однієї країни в іншу. У цій частині Пакистану ісламські традиції особливо сильні, і все жінки сидять по будинках, а якщо зрідка й виходять на вулицю, те закутані з голови до ніг у безформні одяги. Саме тому вулиці в Пешаваре — повністю у владі одягнених у довгі сорочки й безрозмірні штани чоловіків і дітей. Пройшовши крізь їхні ряди, ми були підхоплені гідом і повезені в готель. Протягом усього подорожі по Північно-Західній прикордонній провінції ми жодного разу не зустріли людини, одягненого по-іншому. Навіть у дзеркалі достоїнства цього одягу, що ідеально підходить для місцевого клімату, ми оцінили вже наступного дня. Відмінності проявляються тільки у квітах матерії, хоча варіантів отут небагато — білий, зелений, блакитний, фіолетовий і чорний. Ця уніформа створює дивне відчуття рівності і єднання. Втім, наші пакистанські друзі запевняли нас, що все питання у вартості — багато хто переодяглися б у європейський одяг, не будь вона такою дорогою. Нам же було важко представити зручність джинсів при 40 градусах жари й 100-процентної вологості…

Приїхавши в готель і познайомившись із її директором, ми довідалися, що під час недавніх воєнних дій США в Афганістані готельний бізнес пережив коротку епоху «Золотого століття». Багато журналістів жили в Пешаваре, щоб відтіля прориватися в Афганістан, або ж просто вели прямі трансляції з міста. Цей короткий період приніс гарні гроші — туалети й ванні здавали журналістам по 100 доларів за день. Інше населення одержувало дивіденди, зображуючи войовничі демонстрації — бувають ситуації, коли якась подія вже пройшла або була недостатньо барвистим, але от 100, а краще 200 доларів цілком у стані його прикрасити й навіть повторити… У той же час «Золоте століття» послужив і дурну службу — телекадри розійшлися по всьому світлу, і в мирних жителів Землі зложилося враження, що Пешавар — це постійно, що клекоче казан, а тому з тих пор іноземців у тутешніх готелях уже не бачили…

Пешавар має древню й багату історію. Дата його підстави губиться в I тисячоріччі до н.е. Він розташований на виході з Хайберского проходу, що веде з Афганістану в Індію, — основного шляху торговців і завойовників. В I столітті Пешавар став столицею Кушанского царства й важливим центром буддизму. В VI столітті місто було зруйновано й багато сторіч перебував у запустінні. А в XVI сторіччі знову придбав значення в якості великого міського центра імперії Великих Моголів

Слово «пешавар» часто переводиться як «місто квітів», хоча існує багато інших версій його походження — і «перське місто», і місто Пурруса на честь забутого короля Інду, тощо. Самим же пешаварцам подобається думати, що вони живуть у місті квітів, тим більше що в минулому він дійсно був славний околишніми садами. У наші дні ритм життя в Пешаваре багато в чому задає близькість до Афганістану — величезною кількістю афганських біженців часів ще радянсько-афганського конфлікту. Офіційно загальне їхнє число становить більше 2 мільйонів чоловік, але реальна їхня кількість навряд чи можливо визначити. Ну а життя людей, що покинули свої місця, як відомо, непроста. Тому чи процвітають не всі види контрабанди, а також бізнес по виготовленню зброї (нам навіть запропонували поїхати зняти процес виробництва дешевих автоматів Калашникова, але ми не поїхали). Хоча більшість, звичайно, зайнято цілком мирними справами — сільським господарством і торгівлею. Пакистанці говорили нам, що їх в Афганістані не дарують, і коли їм доводиться їздити туди, те воліють видавати себе за жителя будь-якого іншого держави