Зовсім не страшний, абсолютно безпечний для здоров'я, а тому не потребуючого втручання ескулапів діагноз був поставлений нами петербурзькому суспільству в попередньому номері журналу. Дачемания - так називається хворість, який страждає місто от уже 300 років і три роки

И хвороба ця, якщо судити по зростаючих обсягах заміського домобудівництва, тільки підсилюється, що не може не радувати! Виходить, зберігається наступність поколінь. Виходить, не перерветься історична нитка, що зв'язує нас із тими бурхливими, насиченими подіями часом, коли ботик Петра Великого йшов всупереч невській хвилі до Фінської затоки.

- Ви куди?

- На дачу!

- Де збираєтеся проводити вихідні?

- На дачі, розуміє!

- Поїдемо до мене на дачу в Сарженки?

- Ні, краще до мене в Борисово, у мене й лазенька вже готова...

При цьому під терміном «дача» у наших сучасників розуміє як скромний будиночок зі струганої дошки зі спартанськими зручностями, що загубилася десь на просторах далекого садівництва, так і трехуровневый, оброблений мармуром котедж, побудований по індивідуальному проекті в «золотому трикутнику» Курортного району, на березі Фінської затоки. І це досить символічно! Між іншим, так було споконвіку. Дачами йменувалися й маленькі будиночки з мезоніном або зовсім без оного, що тіснилися на вузьких вуличках Петербурзької сторони, і заміські садиби, що одержали згодом почесний статус пам'ятників архітектури. З дачними проектами колишніх епох ми й будемо сьогодні знайомити.

Що стряпчому за щастя...

Не занадто богатые, стиснуті в обставинах петербуржці, що служили в присутственных місцях і міністерствах, могли розраховувати на скромні будиночки з маленькими палісадниками, на яких ледь уміщалися пара-трійка кущів бузку. Будівництво такого будиночка ставало справою всього життя петербурзького чиновника. Надходить наш герой (давайте назвемо його Іваном Петровичем або по-старому - Іваном, сином Петровим) у присутственное місце на службу. Йому видають у користування скромну казенну квартиру де-небудь на Горохової, строго-настрого караючи, що у випадку втрати місця (сучасним-сучасній-по^-сучасному - звільнення за власним бажанням або за бажанням вищестоящого начальства) квартиру прийде віддати спадкоємцеві. Що робить наш шановний Іван Петрович? Акуратно ходить на службу, здригаючись від усякого начальницького чиха, старанно переписує паперу й мріє про власний будиночок на Петербурзькій стороні. Відкладаючи із платні по нескольку рубликів, пан чиновник років за десять^-десятьох-п'ять-десять (все залежить від його ощадливості й розмірів сімейства) нагромадить на земельну ділянку. Де ж він все це час проводить літо? Невже на Горохової? Немає! Іван Петрович із поважним сімейством знімає на літо дачу або «кут» біля Царського Села, або в Стрельне, або на тієї ж самій жаданій Петербурзькій стороні. Але що це за дача? Сама звичайна селянська хата з полатями, світлицями, причелинами й традиційним орнаментом лиштв у вигляді всміхненого сонечка. Але іншого нашому панові чиновникові й не треба!

«Який-небудь урядовець-бідняк-чиновник, відкладаючи по нескольку рублів від своєї платні, збирає невеликий капітал, купує майже за безцінь шматок болота на Петербурзькій стороні, помалу вишиковує на ньому з дешевого матеріалу дерев'яний будиночок і, дослуживши до пенсіону й сивих волось, переїжджає у свій будинок доживати віку - майже так вишикувалася більша частина теперішньої дачної Петербурзької сторони...» («Фізіологія Петербурга», 1845 рік).

Нарешті, земля (точніше, шматок болота) куплена - справа за будматеріалами. У складах на Крюковом каналі наш Іван Петрович приценивается до дешевої дошки й на возі, що тягнуть ледачі шкапи, доставляє матеріал по Тучкову мосту на Петербурзьку сторону. Тут уже його болото абияк присипане дармовою землею, що за завданням чиновника, за півкарбованця набрав тайкома на сусідній вуличці мастеровой людина. Насипається камінь (фундамент), дужі теслі починають зшивати дошку - ставити будинок. Економія в родині чиновника доходить до межі - усім треба платити, менше півкарбованця ніхто не бере! Нарешті будинок поставлений. По суті справи це звичайна селянська хата, «протыканная» тепла заради клоччям і мохами, крите все тією же дешевою дошкою, що почне чорніти від перших же осінніх дощів... Будинок нашого героя, як і більшість сусідніх будиночків, разросшихся, немов гриби після дощу, на вузьких вуличках, холодний і непоказний. Зручності - у дворі, вода - у колодязі, що наприкінці вулиці. Але як щасливий Іван Петрович: у нього своя дача, де він живе на правах хазяїна. Але насититися солодким дачним життям і похвалитися перед такими ж стряпчими він ледь устигає: поки будувалася дача, підійшов час виходити на пенсію. Треба звільняти казенну квартиру, вантажити нехитрий скарб на ломового візника й брести на Петербурзьку сторону...

Від тих чиновницьких дач, у безлічі, що тіснилися в околицях столиці, не залишилося й сліду, але збереглися цікаві перекази про те, як небагатий люд облаштовував свій дачний побут. Був навіть якийсь натяк на ландшафтний дизайн! Один дачник, судячи зі спогадів сучасників, умудрився в тісному палісаднику замість неодмінних кущів бузку спорудити альтанки з кучерявого плюща - народ з усією округи приходив подивитися на таке квітуче чудо. Правда, через хронічну тісноту в тих альтанках могли поміститися хіба що малі діти, але це вже деталі.

Інший естет від заміського побуту всенеодмінно хотів улаштувати фонтани. І адже таки! Споруджувати водонапірну башту, установлювати насос для підкачування води й ліпити струмені, що викидають, води слонів і дельфінів засобів у цього витівника, природно, не було. Так що він придумав? Поставив на сарай бочку, у яку збиралася дощова води, недоліку в якої Петербург ніколи не випробовував. Від тієї бочки провів тоненькі трубки по всій ділянці - і вийшли «фонтани», які бризкали тоненькими струмками не вище чим на аршина-пів-аршина від землі, але бризкали!