Цей хрест я побачив з балкона моїх знайомих, що проживають у Карлхорсге дуже зеленому берлінському районі, де на тихих доріжках коштують за ґратами симпатичні особнячки. Хрест був наш, православний, укріплений на напівкруглій башточці, що виступає над будинком. Раз хрест — значить церква, і я направив свої стопи до залізних воріт, які охороняли вхід у Берлінську єпархію російської православної церкви. Зустрів мене хлоп'я із собакою.

— Владики  Феофана зараз немає в місті, а батько Григорій з матінкою (це мої батьки) будинку, — відповідав отрок по імені Назар на чистому російському, хоча володів і німецьким, навчаючись у тутешній школі.

Батько Григорій після робочого дня приустал, лежав на дивані й дивився якусь телепередачу, тому за допомогою матінки передав мене з рук на руки батькові Михайлові, молодому міцному хлопцю з яскраво-блакитними очами й русявою борідкою, що пригласили мене спочатку в церкву преподобного Сергия Радонежского, а потім у робочий кабінет.

— Пекуче! — сказав він, отдуваясь, — не бажаєте холодненького? Я, природно, не відмовився, і от ми вже дружески розмовляємо, попиваючи баварське пивцо.
— Дозвольте представитися — Михайло Рар, емігрант у третім поколінні (діди — офіцери імператорської армії, відступали разом з Денікіним, потім потрапили в Латвію, а потім уже виявилися в Мюнхені), предки були не далекі журналістиці: один з дідусів, Василь Васильович Орєхов, видавав журнал, батько вів релігійні передачі на станції «Воля», а я, як бачите, став священиком. Вас цікавлять росіяни в Німеччині — мені легше всього прояснити історію нашої церкви, що тут починалася із храмів при дипломатичних представництвах, а зараз діє Святовоскресенский кафедральний собор, споруджений наприкінці тридцятих років при Гітлерові, що хотів залучити на свою сторону російську закордонну церкву.

Звичайно, мені було цікаво довідатися, що перший храм звели при російському посольстві ще на початку минулого століття, що так звані «домовики» церкви існували при резиденціях німецьких монархів, які женилися на росіян: наприклад у Штутгарте, тому що король Вюртембергский був одружений на російській принцесі Катерині Павлівні, дочці імператора Павла I, або у Веймаре, куди посватали Марію Павлівну.

Але найбільше мене цікавила доля сіл Никольское й Олександрівка, побудованих німцями й названих на честь Миколи I і Олександра I, де також були зведені церкви.

— Що з ними тепер? — запитую я в панотця.
— Про них я мало чого можу повідомити, сам адже недавно з Мюнхена, але раджу ще побувати в церкві святих рівноапостольних  Костянтина й Олени, у спорудженні якої брав активну участь протоирей Олексій Мальцев, що заснував також у Німеччині Святовладимирское братерство, напевно, там більше збереглося відомостей про старі церкви.

И от, довідавшись точну адресу цієї церкви, я відправляюся в Тегель. Саме в цьому містечку священик Олексій, що прибув у посольську церкву з Петербурзької духовної академії, купив ділянку землі в селянина Яна,  на якому заклали цвинтар і стали будувати церква, зібравши кошти в Петербурзі й Берліні. Причому внески робили не тільки росіяни, такі як Іоанн Кронштадский, консул Казаринов,  іконостас і дзенькіт дзвонів підніс у дарунок відомий купець Єлисєєв, але й німці, наприклад фабрикант Бергман...

Я йду по головній доріжці цвинтаря й уже видали бачу, як весело в галузях голубіє купол церкви Костянтина й Олени.  У силу   зайнятості панотця Олександра, що приймає в притворі німецького студента,  що побажав вивчитися на православного священика (він уже побував у Росії й уважає її своєю духовною батьківщиною), я наданий у розпорядження матінки Марини.

 — Знаєте, чому Олексієві Мальцеву була ниспослана милостива думка про створення братерства, а потім і будівництва церкви? Багато росіян, що відправилися шукати щастя в Америці, втрачали роботу, так само, як і в Німеччині, виявлялися в безвихідному положенні. Сиділи без копійки в кишені в гамбурзькому порту, — розповідає матінка Марина, всім видом висловлюючи співчуття співвітчизникам, що потрапили в лихо, — от той^-те-він-те й допомагало братерство або влаштуватися тут на роботу (потім ще прикупили садову ділянку, побудували будинок — і там можна було підробити на харчування й одежонку), або повернутися на батьківщину. Так що росіян у Берліні було багато, потрібна була й церква, і цвинтар, інакше православних і ховати ніде було. Звичайно, посольські виїхали в першу війну, а потім емігранти стали прибувати.

От ліворуч бачимо білі хрести — могили членів військового союзу поруч військового міністра Сухомлинова, батька письменника Набокова. А от праворуч, в огорожі погруддя композитора Михайла Глинки, що умерли й похованого спочатку в Берліні, але потім його порох перевезли в Петербург.

Ближче до виходу — могили поменше: тут ділянки євреїв і німців, православних — вихідців з Росії. Серед корінних німців теж є прихильники православної віри, деякі співають у нашому хорі (хоч російського й не знають), а ми раз на місяць проводимо службу німецькою мовою, у кафедральному соборі.

Бачите, як усе виходить у житті. Матінка Марина проводжає мене до хвіртки, і на прощання радить:
— Не знаю, чи варто їхати в Никольское, там лише один будинок, схожий на хату, побудований для Шарлотты, дочки Фрідріха Вільгельма III, що стала дружиною пануючи Миколи I, а от Олександрівку варто відвідати, там наші гренадери жили, та й церква — красуня...